Історія

СТАРОДАВНІЙ МОНАСТИР СВЯТОГО МИХАЙЛА
НА ЗВЕРИНЕЦЬКІЙ ГОРІ В КИЄВІ

 

Крилата фраза «Київ — Єрусалим землі Руської» передає ту гаму потаємних переживань, яка охоплює душу православної людини, яка хоч раз у житті зіткнулася з цим давнім містом. Благоговійно споглядаючи древні київські святині, подумки можна нестися в ті далекі часи, коли посіяне Великим князем Володимиром зерно християнської віри дало свої благодатні сходи і почало приносити рясні плоди — собори святих душ, що догодили Богові. Багатьох із цих угодників Божих прославляє Свята Церква за їхні мученицькі страждання, святительські труди та преподобницькі подвиги. Але також і багато таємниць зберігає свята київська земля, час від часу відкриваючи їх для прийдешніх поколінь, щоб за буденністю житейських буднів не згасав в людях вогонь любові до Бога, підкріплений благодатним прикладом наших благочестивих предків.

Так, у 1888 році в одній із київських газет з’явилося повідомлення про відкриття 12 жовтня того ж року печери, розташованої неподалік Свято-Троїцького монастиря на Звіринці [1]. Першим відвідувачем новонабутої печери стала благочестива жінка на ім’я Феодосія Матвієнко, яка проживала неподалік цього місця [2], [3]. Їй не раз увісні було бачення веселки, що рухається, кінець якої упирався в те місце, в якому утворився печерний провал [4]. Феодосія спустилася в цей провал і змогла першою побачити безліч людських останків, одні з яких були поховані в спеціальних нішах, а інші були розкидані по всій печері в різних положеннях, мабуть, де кого застав смертний час. Щоб відслужити панахиду до душі знайдених нею спочилих у нововідкритій печері людей, Феодосія звернулася до братії Свято-Троїцького монастиря. Вислухавши її розповідь, деяким із братів з благословення настоятеля старця-архімандрита Іони було доручено обстежити печеру. У ній, разом з безліччю людських останків, були знайдені деталі чернечих шат, парамани, хрести, шкіряні чернечі пояси, церковне начиння та посуд. Все це вказувало на те, що знайдено не випадкове зібрання людських поховань, а один із давніх печерних монастирів, якими здавна славився Київ[5].

Через різні обставини деякий час не було можливості впритул зайнятися дослідженням знайденої стародавньої обителі. Лише в 1911 році духівник Свято-Троїцького Іонінського монастиря, ігумен Валентин (Коротенко), побудував собі на печерах невеликий курінь, переселяється в нього, зазнаючи жару, холоду і всяких поневірянь, щоб охороняти в недоторканному вигляді нову святиню, що становила в собі безперечно древні чернечі поховання, і щоб тут же служити панахиди за похованими, як про те часто просили паломники, що приходили туди, таким чином поклавши початок новому скиту [6].

22 жовтня 1911 року на свято Казанської ікони Божої Матері у Свято-Троїцькому храмі Іонінського монастиря отець Валентин познайомився зі старшим радником Київського губернського управління, князем Володимиром Давидовичем Жеваховим, розповів йому про новонабутий древній печерний Звіринецький монастир. Цей день відкрив нову сторінку у житті князя Володимира Давидовича. Щиро перейнявшись любов’ю до цієї святині, він докладає величезних зусиль, щоб допомогти в організації на місці печер скиту. На його особисті кошти була взята в оренду земля над печерами, і з благословення Високопреосвященнішого Митрополита Київського та Галицького Флавіана (Городецького) проведено археологічні розкопки, що дозволили пролити світло на життя досі забутих подвижників одного з перших монастирів на Русі, заснованого у Х-ХІ століттях.[10] Чим далі просувалося справа, тим більше виявлялася цінність відкритого місця як найдавнішого пам’ятника церковної старовини. Розкопки неодноразово відвідувалися Митрополитом, неодноразово надавали їм свою підтримку[11].

Підсумок копіткої роботи археологів було представлено у книзі І.М. Команіна «Звіринецькі печери, їхня давнина і святість», виданої з благословення Високопреосвященнішого Митрополита Флавіна в друкарні Києво-Печерської Лаври в 1914 році, і отримала похвальні відгуки наукової критики[12].

Як відомо з прийнятого наукою переказу, на згадку про хрещення Русі та скидання язичницького ідола Перуна першим Митрополитом Київським Михайлом було засновано два храми-монастири, обидва названі Михайлівськими: Золотоверхо-Михайлівський та Видубицький. Літопис повідомляє, що в 1070 році великий князь Всеволод Ярославич заклав церкву св. Михайла у «Монастирі Всеволожи на Видобичі». Є й інші вказівки на те, що біля храму Видубицького вже існував монастир в ім’я св. Михайла. Необхідно зауважити, що найдавніші київські монастирі всі були підземними і лише згодом, зі збільшенням числа насельників, вони «виходили з-під землі» і поступалися місцем біля них розташованим монастирям і надземним храмам того ж найменування. Виходячи з цього і беручи до уваги географічне розташування описуваної місцевості, цей старий монастир не міг бути розташований ніде, крім виявлених Звіринецьких печер з печерним монастирським храмом, що зберігся в них [13], [14].

Незважаючи на те, що в Звіринецьких печерах було знайдено 48 ніш-могил, у яких налічувалося 96 похованих, а також безліч людських останків, які, як уже згадувалося, лежали в різних положеннях вздовж усього печерного проходу[15] (свідчення того, що над цими людьми не було здійснено обряд поховання), імен спочилих братів цього печерного монастиря до нас не донесли. Так би їх ніхто й не впізнав, якби не  написи у печерних проходах, що  збереглися на глиняному грунті, і накреслений над жертовником печерного вівтаря унікальний синодик, що складається з семи імен звіринецьких ігуменів.

З цього синодика стало відомо, що першим ігуменом Звіринецького печерного монастиря і, мабуть, його організатором з часу заснування — наприкінці Х століття — був Леонтій. Є підстави припускати, що Леонтій, єпископ Ростовський, ім’я якого зустрічається в літописі, і Леонтій, ігумен Звіринецький, — те саме лице[16],[17]. Справді: Ростовська єпархія була заснована відразу ж після хрещення Русі. У літописі є вказівки, що єпископ Леонтій був киянин. У його житті вказується, що поставлено його на єпископську кафедру з Києво-Печерського монастиря. Тут слід зазначити деяке розбіжність дат: під час поставлення Леонтія на Ростовську єпископію Києво-Печерського монастиря ще не існувало.
«Зважаючи на час виникнення Звіринецького монастиря святого Михайла та ігуменства в ньому Леонтія, судячи з синодика, і маючи на увазі час єпископства святого Леонтія в Ростові, ми дозволяємо собі стверджувати, — каже історик Звіринецьких печер, — що перший звіринецький ігумен, і святий мученик Леонтій-чудотворець, третій єпископ Ростовський,-одна й та сама особа»[18].
Наступними ігуменами Звіринецького монастиря були Маркіан, Михайло (згодом єпископ Юріївський), Софроній, Міна (згодом єпископ Полоцький), Климент, Мануїл і Лазар[19],[20],[21].
Окрім згаданих у вівтарному синодику імен звіринецьких ігуменів збереглися також написи над нішами-усипальницями Феодора Каліки, Андроніка Печерника та Іоанна.
За часів Київської Русі часто можна було зустріти людей, яких народ іменував каліками-перехожими. Всі вони, як правило, зовсім не мали будь-якого майна і все життя проводили в мандрівках святими місцями. Так на це прізвисько можна уявити життя преподобного Феодора.
Щодо прізвиська «Печерник», що відноситься до преподобного Андроніка, то тут слід зазначити, що так називалося послух одного з насельників печерного монастиря, в обов’язки якого входило викопування печерних ходів та похоронних ніш. Про подібне заняття можна зустріти згадку в житії преподобного Марка Гробокопателя, мощі якого спочивають у Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври [22], [23].
Але які ж причини сприяли тоді забуттю цієї обителі, яка навіть і з виникненням надземного, зручнішого і найбагатшого монастиря, не повинна була все ж таки втратити своє значення давнини, а продовжувати шануватися народом, хоча б як святиня, яка вже виконала свою рятівну роль?
На думку істориків[24],[25], причина загибелі печер полягала у руйнуванні монастиря під час одного з численних набігів половців чи татар, які спустошували тоді Руську землю. Виходячи з розміщення людських останків вздовж печерного проходу, а також враховуючи той факт, що найбільше їх було виявлено вздовж виходу, можна припустити, що під час одного з таких набігів братія з метою укриття спустилася до печер. Вороги, що напали на Київ, могли помітити, куди зникли переслідувані; через вузькість печер, дві — три людини могли довго відбивати напад ворогів; останні, втративши надію взяти переслідуваних живими, засипали печери так сильно, що ченці монастиря, що рятувалися в них, виявилися живцем похованими. Вмираючи, вони падали там, де втрачали останні сили. Доказом цього служать знайдені в різних місцях на підлозі печер поодинокі скелети і безліч скелетів у келії при вході, куди, мабуть, зібралися в передсмертну хвилину, що гинули і потім падали один на одного в різних напрямках. Число загиблих 35 людей. Заживо поховані гинули, як говорилося, і з голоду, і з спраги, і з нестачі повітря повільної болісної смертю[26].

Так закінчив своє буття Звіринецький печерний монастир, проіснувавши трохи більше одного століття і не залишивши про себе пам’яті в потомстві, внаслідок безчасності своєї загибелі та мовчання про той літопис.

Але не попустив Бог на віки приховати від людей цю ​​давню святиню нашого народу. Практично відразу після відкриття Звіринецьких печер у 1888 році це місце почало притягувати до себе безліч віруючих. Сюди йшли люди прості та інтелігентні, «трудящі і обтяжені» з Сибіру, ​​Архангельська, Кавказу — з усіх кінців тодішньої России[27]. Першому ігумену Звіринецького скиту, отцю Валентину, безоплатно допомагали люди різного віку та стану. Про кількість відвідувачів печер можна судити за таким фактом: протягом усього часу існування скиту між ним та Археологічним товариством, яке знало розкопки на Звіринці, не згасав конфлікт, суть якого полягала в тому, що щодня Звіринецькі печери відвідували десятки та сотні паломників, що не могло не зашкодити руйнації первозданного виду[28]. Безумовно, серед цих відвідувачів були не тільки пусті любителі старовини, але в першу чергу глибоко віруючі люди, вражені суворістю та аскетизмом пустельницького життя звіринецьких подвижників, які бажали піднести свої молитви перед їхніми мощами. Багато хто з них залишав записи про свої враження та подяку преподобним за різні благодіяння в «книзі відгуків відвідувачів Звіринецьких печер»[29], але ще більше зберігали свої найпотаємніші почуття глибоко в серці, яке змушувало їх знову і знову повертатися до цього святого місця.

Цей факт не міг не вплинути на церковне шанування стародавніх насельників Звіринецького монастиря. Збереглися згадки про звіринецьких преподобних як про шанованих київських святих [30], [31], [32]. Очевидно, їхнє широке церковне шанування почалося після 23 квітня 1914 року, коли урочистою Хресною ходою з величезним збігом народу і духовенства, за участю двох архієреїв, переносився з Києво-Печерської Лаври напрестольний хрест і дорогоцінна ікона Спаса Вседержителя. над нововідкритими Києво-Звіринецькими печерами[33]. У цій церкві зберігалася ікона преподобного Сергія Радонезького, подарована преподобномученицею Великою Княгинею Єлисаветою Федорівною Звіринецьким печерам[34].

Дивовижна доля князя Володимира Жевахова, який, як згадувалося на початку розповіді, разом із отцем Валентином стояв біля витоків шляхетної справи відродження стародавнього Звіринецького монастиря. Коли він уперше побачивши Звіринецькі печери в 1911 році, турбота про їхнє відродження стала центральною в житті князя, не дивлячись на свою зайнятість і становище. За визнанням його самого, це місце настільки змінило його життя, що у 1924 року з благословення Святейшехо Тихона, Патріарха Московського, у надпечерном храмі він приймає чернечий постриг з ім’ям Йоасаф[35]. Згодом, незважаючи на безбожний терор та переслідування, ієромонах Іоасаф Жевахов приймає єпископський сан, добровільно прирікає себе тим самим на мученицьку дорогу, якою пройшов практично весь єпископат Російської Православної Церкви у 20-30 роки XX ст. З 11 років єпископства на волі він пробув близько трьох років, і 4 грудня 1937, на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці, у в’язниці Курського НКВС був розстріляний [36]. Священним Синодом Російської Православної Церкви 17 липня 2002 року цей щедрий благодійник, полум’яний проповідник і мученик за святу віру було зараховано до святих нашої землі.

Прикрашений вінцем мучеництва та останній настоятель Звіринецького скиту — Архімандрит Філарет (Кочубей), який загинув від рук безбожників у 1933 [37].

У 1934 році Звіринецькі печери мали пережити ще одну катастрофу. Звіринецький скит був зруйнований і печери стали нещадно розкрадати їх новими відвідувачами. І лише дивом можна назвати те, що, зазнавши зловісних «безбожних п’ятирічок», опинившись у центрі бойових дій під час Великої Вітчизняної війни, вцілівши від численних багатоповерхових забудов новітнього періоду історії Києва, які впритул наблизилися до цієї давньої пам’ятки[38 , переживши руйнації, з якими не зрівнялися б ніякі стародавні набіги половців чи татар, Звіринецькі печери збереглися донині, і передають нам ту атмосферу, у якій проростало зерно святості, що розвинулося повноплідну ниву сонма святих нашої землі.

Господь зберіг для нашого покоління безцінні мощі Звіринецьких подвижників, які, як і на початку минулого століття, притягують до себе віруючих людей. Багато хто, відвідавши Звіринецькі печери одного разу, прагнуть знову приїхати, щоби помолитися в цьому святому місці. Деякі паломники розповідають про ті події, які відбулися в їхньому житті за молитвою до Звіринецьких преподобних. Одні дякують за зцілення якоїсь недуги, інші — за допомогу у важких життєвих ситуаціях. Люди, одержимі бісами, отримують полегшення своїх страждань, приклавшись до мощів, що зберігаються в печері. Багато парафіян і паломників можуть засвідчити диво, яке полягає в тому, що деякі мощі видають приємне пахощі, а інші стали рівномірно покриватися маслянистою рідиною, пролежавши до цього багато років у абсолютно сухому стані.

У 1993 році на кафедрі рентгенорадіології Київського медичного інституту було проведено дослідження мощей, що знаходяться у Звіринецьких печерах. Ці дослідження підтвердили давність вироблених у печерах поховань, відносячи їх приблизно до Х-ХІІ століть. Крім того, було показано, що всі люди, чиї мощі збереглися в Звіринецькому печерному монастирі, за життя страждали на захворювання, які вражають організм в умовах високої вогкості та холоду. Цей факт ще раз говорить про самовідданість і аскетизм древніх насельників Звіринецьких печер, які, прагнучи підкорити тіло духу, умертвляли своє тіло різними подвигами у непохитній надії воскреснути для славного життя в Царстві Небесному.

На жаль, багато сторінок з історії стародавнього печерного монастиря святого Михаїла на Звіринецькій горі і досі залишаються для нас приховані. Але навіть і ті відлуння подвигу його давніх насельників, які крізь віки донесли до наших днів Звіринецькі печери, складають у душах людей, що глядуть на них, почуття глибокого і благоговійного трепету перед святістю життя тих, чиї мощі зберігає це святе місце.
Молитвами сонму преподобних і мучеників, що очистили свої душі подібно до золота в горнилі в убогих печерах древнього Звіринецького монастиря, Господь нехай очистить нашу землю від гріховної скверни і утвердить на ній Святу Православну Віру непохитно від всяких єресей і розколів.

ДОДАТОК

Імена подвижників благочестя Звіринецького монастиря*:

Священномученик Іоасаф (21 листопада/4 грудня)
Святитель Леонтій, єпископ Ростовський (23 травня/5 червня)
Святитель Михайло, єпископ Юріївський (6 вересня/19 вересня)
Святитель Міна, єпископ Полоцький (20 червня/3 липня)
Преподобний Маркіан, ігумен звіринецький (25 жовтня/7 листопада)
Преподобний Софроній, ігумен звіринецький (11 березня/24 березня)
Преподобний Климент, ігумен звіринецький (25 листопада/8 грудня)
Преподобний Мануїл, ігумен звіринецький (17 червня/30 червня)
Преподобний Лазар, єпископ Переяславський (6 вересня/19 вересня)
Преподобний Феодор Каліка (17 лютого/2 березня)
Преподобний Іоанн звіринецький (24 червня/7 липня)
Преподобний Андронік Печерник (17 травня/30 травня)
Священномученик Філарет, архімандрит звіринецький (1 грудня/14 грудня)
Преподобномученики києво-звіринецькі, від половців убієнні (20 липня/2 червня)
За встановленою у Свято-Троїцькому Іонинському Київському монастирі традицією святкування на честь собору всіх преподобних звіринецьких відбувається у 5-й Тиждень Великого Посту.

[1] Київське слово. №508 від 14.10.1888р.
[2] І.М. Каманін. Звіринецькі печери у Києві (їхня давнина та святість). К. КПЛ. 1914. С. 23.
[3] М.В. Архангельський. Нововідкриті Звіринецькі печери у Києві (давня обитель св. Михайла). К. 1915. С. 6.
[4] Серапіон, ієром. Старовинні печери, що відкриваються в Києві, на Звіринці. Одеса. 1913. С. 1-16.
[5] І.М. Каманін. Указ. тв. С.24-28.
[6] Е.А. Воронцова. Становлення, розвиток та відтворення Звіринецького печерного комплексу. Дисертація на здобуття наукового ступеня Кандидат історичних наук. К. 1996. С. 29-31.
[7] Там же. С. 31.
[8] І.М. Каманін. Указ. тв. С. 129.
[9] Серапіон, ієром. Указ. тв. С.11.
[10] А.Д. Ертель. Стародавні печери на Звнринці у Києві. К. 1913. С. 45-46.
[11] А.Д. Ертель. Там же. З. 15.
[12] М.В. Архангельський. Указ. тв С. 10.
[13]. Н.В. Архангельський. Там же. З. 13-14.
[14] І.М. Каманін. Указ. тв. З. 59-66.
[15] Е.А. Воронцова. Указ. тв. С. 24.
[16] І.М. Каманін. Указ. тв. С. 39-42
[17] Андронік (Трубачов) ігум. Свята Русь. Хронологічний список канонізованих святих, шанованих подвижників благочестя та мучеників Руської Православної Церкви (ІХ-серХІІІ ст.), доповнення до книги Митрополита Макарія (Булгакова) Історія Руської Церкви. М., 1995. Т.2. С. 650.
[18] І.М. Каманін. Указ. Соч. З. 40-41.
[19] Н.В. Архангельмкій. Указ. тв. З. 15-17.
[20] І.М. Каманін. Указ. тв. З. 42-44.
[21] Андронік (Трубачов), ігум. Указ. тв. С. 650-651.
[22] І.М. Каманін. Указ. тв. З. 46-47.
[23] А.Д. Ертель. Указ. Соч. С. 24.
[24] І.М. Каманін. Указ. тв. С. 47-53.
[25] М.В. Архангельський. Указ. тв. З. 19-22.
[26] І.М. Каманін. Указ. Соч. С. 46-47
[27] А.Д. Ертель. Указ. тв. З. 16.
[28] Е.А. Воронцова. Указ. тв. З. 42-73.
[29] ЦГІА України. Ф. 260. Оп. 1. Справ. №74.
[30] Толстой. Історія Російської церкви. З-во Валаамського монастиря. 1991. С. 690.
[31] Андронік (Трубачов) ігум. Указ. тв. С. 650.
[32] Мінея. Місяць Юній. Служба на тиждень 2-а по П’ятидесятниці, Усіх святих, що в землі росій просіяли. На літії молитва: Владико багатомилостивий… Московський Стрітенський монастир, з-за «Правило віри». 1996. С. 578.
[33] Е.А. Воронцова. Указ. тв. С. 51.
[34] М.В. Архангельський. Указ. тв. С. 11.
[35] ЦГІА України. Ф. 260. оп. 1. Справа №31
[36] Архивно-слідча справа №3742 єпископа Йоасафа (Жевахова Володимира Давидовича) з архіву УФСБ по Курській області.
[37] І. Александров. Частковий список загиблого духовенства м. Києва. Вісник прес-служби УПЦ. №11. С.58.
[38] Е.А. Воронцова. Указ. тв. С.125-134.

* Дні пам’яті взяті з хронологічного списку канонізованих святих, шанованих подвижників благочестя та мучеників Руської Православної Церкви (ІХ-серХІІІ ст.), складеного ігуменом Андроніком (Трубачовим) у доповненні до книги Митрополита Макарія (Булгакова). М., 1995. Т.2. С. 650-651.