Ми у Звіринецьких печерах за два кілометри від всесвітньо відомої Києво-Печерської Лаври на глибині 10 метрів від поверхні. Сьогодні Києво-Печерська лавра – це найвідвідуваніша в Києві місцина, вона вважається колискою давньоруського чернецтва, видатною скарбницею історії культури східних слов’ян. Печерською Лавру називають тому що вона почала свою історію як підземний, печерний монастир. У 4-му столітті, на Близькому Сході, піонери християнського чернецтва, йдучи з населених місць, оселялися в скельних ґрунтах – у кліматі Близького Сходу це було цілком прийнятним, узагалі на Близькому Сході з давніх-давен скельні печери використовували для найрізноманітніших життєвих потреб: як святилище, як житло, як додаток до житла для господарських потреб, як місця поховання покійних: унаслідок цього й чимало біблійних подій священної історії теж виявилося тісно пов’язаним із печерами. Перші християнські ченці та їхні учні добре це розуміли, ба більше, для них, для ченців, печера мала ще додатково богословський зміст, печера нагадувала собою могилу, в якій аскет ховає себе, щоб, пройшовши боротьбу, стати справжньою людиною в Христі й воскреснути в житті вічному. Крім того, печера обмежена в просторі, що дає поміркованість у світлі, в теплі, – це символ занепалого Адама, який змушений був покинути едем.

Після хрещення Русі, традиція чернечого печерництва прийшла і в середнє Подніпров’я, але тут інший клімат та інша геологія, тут не скелі, а глинистий піщаниковий ліс. В таких умовах жити було досить складно і тому хоча традиція прижилася але своєрідно переломилася. Після Київського періоду було чимало печерних монастирів, але жоден з них не був велелюдним, з літописів та інших письмових джерел ми багато чого знаємо про початок Києво-Печерської Лаври, печерних ченців стало 12, і вже вони вирішили побудувати дерев’яну церкву на поверхні, коли їх було понад 20, уся братія переселилася на поверхню, за винятком, мабуть, небагатьох печерників, що вважали за краще залишитися у своїх первісних келіях. Звіринецький печерний монастир, теж, напевно, починався подібним чином і, найімовірніше, це був дочірній лаврський скит, що виник десь на стику 11-12 століть. Тільки якщо про Лавру написано багато рядків ще в давніх джерелах, то про цей монастир не знайдено поки що жодного зовнішнього письмового документу, все, що ми знаємо про Звіринецький монастир, – це тільки написи в самих звіринецьких речах. Ми знаємо, що колись був такий монастир, бо один із написів перераховує шість ігуменів, настоятелів Звіринецьких.

Ділянка, якою ми йдемо, вживалася виключно для чернечих поховань, тут немає жодної житлової давньоруської келії, тут є тільки локули: перпендикулярні коридору поодинокі ніші, або крипти – це низини з такими самими гирлами, але такі, що нагадують собою чимось келії: невисокі камерні приміщення з лежанками вздовж стін. У криптах можна було зробити кілька поховань. На початку 20-го століття Звіринецькі печери частково укріпили, на поверхні було збудовано маленький скит, підпорядкований Києво-Печерській Лаврі, після першої світової війни і революції його закрили і знищили, печери залишилися. На стику 20-21 століть відбулося нове відродження, тут відновилися богослужіння, поруч біля входу в печеру з’явився третій в історії цих печер монастир. Цінність цього підземелля в тому, що тут уціліла унікальна давньоруська церква, доступна для огляду велика колекція печерних написів-граффіті: ось, наприклад, тут розповідається про те, що колись на цьому місці був похований Федір Каліка, напевно, прочанин: каліка-перехожий, тобто цей чернець здійснив подорож до Святої Землі, Палестини і на Святу Гору Афон. Сусідню вулицю прокопано вже на початку 20-го століття, для того щоб замкнути контур із кількох печерних похоронних галерей. Печерна церква Архангела Михаїла: Михайло-Архангельською її назвали в 90-ті роки двадцятого століття, але якщо прийняти, що звіринецький монастир домонгольський, то цьому храму щонайменше 800 років, він і досі не укріплений жодним бруском цегли, чавунні підлоги тут з’явилися теж порівняно недавно, після 1997 року. Храм видовбаний у лісі, але це не просто камерне приміщення: над вівтарем прорізані фігурні склепіння – претензія на певне уподібнення наземній архітектурі. Престол не відділений від східної, вівтарної стіни. Престол давнішого типу. Такі ж престоли були колись і в Лаврських печерних церквах, але в 1830-ті роки там престоли були замінені, більш сучасними. Лівіше від престолу: ніші жертовника з особливою облямівкою зі склепінням, яке має зал, по стіні жертовника, прокреслено в кілька рядків синодик: поминальний список Звіринецьких ігуменів – саме з цього напису ми дізнаємося, що мав сан ігумена, що була така посада, отже, мабуть, був і Звіринецький монастир. Напевно ігуменів було більше, бо нижні рядки списку втрачено: шість імен це тільки ті, що до нас дійшли. Навпроти жертовника, у південній стіні, є невелика ніша для церковного начиння. Храм зовсім маленький – це храм-вівтар, у ньому немає наосу, тобто середньої частини, – це не храм для братських богослужінь, це церква поминальна для заупокійних богослужінь за всіма, кого в даному відрізку печер поховано.

З 1997 року, коли в сусідній Іонинський монастир приїжджали парафіяни з проханням здійснити чин освячення колісниці: по-сучасному автомобіля, на той час Звіринецькі печери були нагадуванням, що чернецтво на цих землях на південь від лаври існує здавна, з часів давніших за заснування і Іонинського монастиря в 19 столітті, і хрест на склепінні печерної Звіринецької церкви став своєрідним логотипом, символом Іонинського монастиря. Саме цей логотипчик, наносили на стіночку автомобіля, багато власників авто потім стали копіювати цей символ і далеко не кожен власник авто в сучасному СНД навіть знає про походження цього хреста. Сьогодні у Іонинського монастиря вже інший символ: тому що при Звіринецьких печерах за останні 10 років з’явився новий архітектурний церковний ансамбль у стилі наслідування візантійської та Володимиро-Суздальської давньоруської архітектури, і тепер Звіринецький хрест є символом цього самостійного Звіринецького монастиря – 3-го на даній ділянці Київської землі.

1911 року до найближчого до Звіринецьких печер Свято-Троїцького Іонинського монастиря завітав впливовий у Києві князь Володимир Давидович Живахов, нащадок українського гетьмана Данила апостола і стародавнього грузинського прізвища Джавахішвілі. Познайомившись із монастирським духівником ігуменом Валентином, від нього Володимир Давидович дізнався про існування Звіринецьких печер і про те, що після їхнього відкриття наприкінці дев’ятнадцятого століття військові, переймаючись за Звіринецьку фортецю над печерами, заборонили проводити в межах стародавньої пам’ятки будь-які розкопки. У роки, що минули між первинним відкриттям Звіринецьких печер та візитів Жевахова до Іонинського монастиря, відбулося дві цікаві події: мешканка приватного сектору в Звіринецькому передмісті тодішнього Києва, Феодосія Матвієнко, бачила 2 сни. В одному сні бачила цілу чернечу братію, яка просила її про їжу, і вона розуміла, що ці ченці, які знялися, якось пов’язані саме зі Звіринецькими печерними могилами, адже в похованні Звіринецьких печер знаходили залишки чернечого стародавнього шкіряного взуття, натільних пароманів, вервиць. Вона мало не пішла вже замовляти панахиду в Іонинський монастир, але була не впевнена, чи правильно вона інтерпретує своє сновидіння. Через деякий час був новий сон – вона побачила у своєму домі бліду, худорляву жінку з вицвілим волоссям, яка звернулася до Матвієнка зі словамити – ти нас обіцяла погодувати та так досі й годуєш. Після цього Матвієнко вже все таки відвідала Іонинський монастир і розповіла ігумену Валентину про свої сни, про те, що зсуви періодично відкривають засипані військовими входи до печер, місцеві хлопчаки інколи граються черепами з печер, а вона, Матвієнко, закопує їх, ховає біля входу в підземелля. Розповіді Валентини схвилювали Володимира Давидовича і, користуючись своїми зв’язками, він узяв у військових ділянку з печерами в оренду, найняв археологів, які провели тут першу археологічну експедицію, пожертвував кошти на будівництво над печерами Звіринецького скиту. Але подія 20-го століття перервали ініціативу князя, спрямовану на відродження стародавньої пам’ятки. Сам Жевахов у 1920-ті роки прийняв чернецтво з ім’ям Іоасаф на честь канонізованого на початку 20-го століття одного зі своїх предків, святителя Іосафа Бєлгородського (Горленка) – видатного українського ієрарха, що припадав Данилу апостолу онуком і помер у 50-ті роки 18 століття.

Іосафа Жевахова незабаром висвятили на священство, потім звели на єпископство, потім заарештували, він пережив тривале ув’язнення і заслання, після заслання жив у Курську, титулуючись як єпископ Могильова на Дніпрі. У 1937 році послідував новий арешт, звинувачення в шпигунстві нібито на користь Німеччини і розстріл. У 2002 році священномученика Іосафа Жевахова зараховано до лику святих, сьогодні він входить до собору Звіринецьких святих. Звіринецькі святі – це стародавня аскетична братія Звіринецького монастиря: ми знаємо вісім імен із печерних графіті, але подвиг священномученика Іосафа свідчить про те, що Звіринецька історія триває і в наші дні.